Алла Куриленко родом з Вінниччини. Вона — педагогиня, викладачка гри на баяні, керівниця шумового оркестру в реабілітаційному центрі для дітей з обмеженими фізичними можливостями. А ще — психологиня, психотерапевтка вже понад 20 років. Через війну Алла спочатку опинилася в Польщі, а з червня проживає у канадському Торонто. Проте вважає, що допомагати Україні й українцям та працювати задля перемоги можливо у будь-якому куточку світу. І робить це власним прикладом. Історією Алли Куриленко News7 розпочинає публікації про «новоприбулих українців» — наших співвітчизників, які через війну опинилися у Канаді та розпочинають тут своє життя практично з «білого аркуша».
Українські пісні біля CN Tower
До того часу, як розпочалася війна, Алла Куриленко не знала жодної людини з Херсону. Вже пізніше вийшов на зв’язок колишній однокурсник її чоловіка, який, як виявилось, мешкає у місті, що опинилося під російською окупацією (військові РФ окупували Херсон на початку березня 2022 року — ред.). Спочатку Алла вирішила допомогти людям виїхати з-під окупації, навіть знайшла перевізника. Але друзі-херсонці відмовились виїжджати, наголосивши, що «вірять в те, що Херсон вистоїть». І ця віра надихнула жінку допомогти по-іншому. Зокрема, дізнавшись про те, що люди не мають грошей, щоб купити продукти, вона вирішила заробити необхідні кошти та переслати до окупованого міста. Це був серпень і наближалося свято — День Незалежності України.
«Напередодні Дня Незалежності я відчувала особливі енергії, бо цей день — дуже важливий для України. Це свято — про волю і незалежність. Незалежність від страхів, негативних думок, переконань… Я відчувала, що маю щось таке зробити, що ніколи ще не робила. Ніби десь себе пересилити, і одночасно це має бути дуже душевна річ, професійна, яка дійсно потрібна людям.. Я відчувала це серцем і всією душею…», — згадує Алла Куриленко.
В день свята, 24 серпня, Алла купила баян, бо, на її думку, саме музика найкраще може торкнутися душі людини та відкрити її серце. Тож, жінка вирішила цього дня вирушити на площу біля найвідомішої пам’ятки Торонто — Сі-Ен-Тауера (CN Tower — оглядова та телекомунікаційна вежа висотою 553,3 метра у центрі Торонто — ред.) та співати українські пісні й грати українську музику, а зібрані кошти відправити людям до окупованого Херсону.
«Я відчула, що саме музикою я зможу достукатись та пробудити серця тих людей, які мене слухатимуть…. І разом ми зробимо щось таке, через що нашій країні буде набагато легше вистояти й проявити цей дух волі, незалежності, перемоги. Мені хотілося додати життя нашій країні і в той момент, і по сьогоднішній день».
На великому білому аркуші Алла написала англійською мовою: «Help Ukrainian people who are under the occupation in Kherson» («Допоможіть українцям, які перебувають під окупацією в Херсоні» — ред.), помолилась і відправилась до станції метро. З вдячністю згадує, що дорогою нести важкий професійний баян їй допомагали багато незнайомих людей.
«Ще дорогою я відчувала, що мене супроводжує велика сила з неба та мій тато, який вже на небесах. Він вселив в мене з дитинства віру, що «навіть там, де ти не можеш робити, все одно — спробуй, і може, вийде». І я з цією думкою відправилась, і відчувала цю допомогу. Я співала всі українські пісні, які тільки знала: Гімн України, «Взяв би я бандуру», «Ой, у лузі червона калина», «Несе Галя воду», «Ніч яка місячна», «Сонце низенько»… Грала вальс, танго, польку…
Підходило дуже багато людей різних національностей, вони слухали, танцювали… Підходили українці та казали: «Ви робите дуже гарну справу» і мене це дуже надихало. Був такий момент, що було мало людей, ніхто не проходив кілька хвилин, і тоді я просто грала цю музику для свого тата на небі. «Взяв би я бандуру», наприклад, це була одна з моїх перших пісень, коли я почала навчатися в музичній школі. Цю пісню грала в дитинстві своїм батькам. Під Сі-Ен-Тауером я грала її для свого тата і відчувала, що він мене чує та підтримує…».
Алла Куриленко співала українські пісні та збирала кошти для херсонців майже пів дня — з обіду до 10-ї вечора, а потім всі пожертви — 467 канадських доларів, що дорівнює близько12 900 гривень, перерахувала до Херсону.
«Ми перерахували все до копійочки, безпосередньо з того конверта, в який люди жертвували. Це мені було важливо. Зрештою, я відправила СМСку тому чоловікові з Херсона і попросила, щоб він купив хліба, круп, цукру, – все, що можна було тоді купити, і своїй родині, і сусідам. Згодом я отримала повідомлення від нього: він написав, що вражений шляхетністю та добротою серця. Мені спало на думку, що він не відчував такого раніше».
Жінка пригадала, як пізніше, вже коли Херсон звільнили (українські військові увійшли до міста 11 листопада — ред.), то їхній знайомий зателефонував із зовсім іншим настроєм та повідомив, що такої радості давно вже не бачив на обличчях людей: діти ходять, загорнувшись в українські прапори, і тепер вже в самому Херсоні нарешті лунають українська музика та пісні.
«На передовій знаходяться люди вищого рівня»
Алла Куриленко надає психологічну допомогу вже понад 20 років. І тепер, під час війни, вона продовжує свою практику. Їй телефонують українці, які залишилися на Батьківщині, а також військові з передової. Робочий день психологині починається на світанку, через різницю у часі між Україною та Канадою.
«Я стартую дуже рано, іноді буває пів на четверту ранку, пів на п’яту, якщо о 5 ранку — то вже розкіш, я вже поспала, — розповідає Алла. — Я не можу не прокидатись і не брати слухавку, адже розумію, що мені легше тут — бо я в теплому ліжку, в затишному будинку, де є їжа та всі зручності. А солдатики — в окопах, де холодно, і якщо не взяти слухавку — не зможу тоді спокійно жити, я сама із собою не буду в дружбі. Тому по-іншому не можу, я так роблю завжди, не можу бути не у контакті зі своєю совістю».
За словами психологині, вона вражена шляхетністю українських військових, а також тим, що вони нікого не засуджують та ні на що не жаліються.
«Про що ми говоримо? Про різні речі. Ми говоримо про те, які вони сильні були у дитинстві, які були творчі. Вони розповідають, і про те, як страшно буває. І коли вони розповідають, як їм страшно, то ніби перепроживають цю ситуацію страху, бо тоді — залишалися наодинці із цим страхом. А проговорений страх, коли ми разом на контакті, вже не такий величезний, він потихеньку виговорюється, стає розпізнаний…
Ми говоримо про їхні сім’ї, про дружин, діток, як вони чекають. Бо я контактую ще з їхніми сім’ями».
Алла відзначила, що також працює з військовими психологами та психотерапевтами.
«Я консультую їх також, бо, на жаль, у них немає досвіду. У них була освіта, їх відправили на війну, але у них немає досвіду практичного…
А солдатики наші… Знаєте, я під враженням від того, які це шляхетні люди. Вони не засуджують нікого, наприклад, тих хто виїхав до іншої країни, а вважають, що кожна людина знаходиться на своєму місті. Вони кажуть, що відчувають ту віру та молитви, які їм з дому направляють їхні родини, знайомі. За їх словами, найбільша сила — то віра в них.
Мене найбільше вразило те, що вони там настільки особливі. Я не відчувала ні від кого такої енергії шляхетності, як від них. Вони настільки глибинно вдячні за життя, за підтримку — будь-яку — моральну, духовну, душевну. Це глибинна вдячність і глибинна цінність всього, що підтримує їхнє життя. Я від жодного з цих людей не відчула осуду, і мене це дуже радує.
У мене таке відчуття, що там, на передовій, знаходяться люди вищого рівня. Вони настільки чисті душевно, що в них немає осуду тих людей, які не на передовій. А коли немає осуду, то немає розділення, а коли немає розділення — то це точно про мир. Бо, на жаль, загалом багато є розділення та осуду серед українців, коли вони один в одному бачать якісь негаразди, і акцент їхньої уваги лягає саме на щось негативне. І треба запитати себе: де мої думки зараз знаходяться, чи мої думки ведуть до миру, або вони — про розділення, про війну та неспокій».
«Театр живих емоцій»
Півтора місяця тому в Торонто під керівництвом Алли Куриленко відкрився центр психологічної підтримки та розвитку потенціалу «Театр живих емоцій». Центр працює щонеділі при Свято-Миколаївській українській католицькій церкві.
«Цей центр для мене надзвичайно важливий, тому що він як моє дитя, — каже Алла. — Я планувала відкрити такий центр в Україні, але, на жаль, через війну не встигла. І тому, коли приїхала сюди, то привезла цей намір — бути корисною для людей і робити максимально все, що можу, щоб пробуджувати у них той потенціал, про який вони забувають, коли потрапляють сюди. Люди забувають, що вони сильні. Українська нація — це нація великої творчої сили, а творчість — це завжди зв’язок із Творцем, із тим неперевершеним, із тим дійством, яке людина може народити, творити в ім’я добра та перемоги.
Працюючи в Центрі разом, у нас відбувається таке дійство, коли ми торкаємося до струн душі кожної людини. У психотерапії є такий напрямок як психодрама. Ми під час психодрами програємо різні ситуації: хтось з людей грає роль радості, хтось — любові, страху, сорому, почуття провини, неспроможності. Ми відновлюємо такі ролі у людини, які додають їй сили та енергії, щоб згадати, яка вона насправді потужна, і що вона може зробити дуже багато для того, щоб підтримувати наших людей, які зараз в Україні і дуже потребують допомоги».
Як розповідає психологиня, серед українців, які опинилися в Канаді, панують різні настрої. Але загалом відчувається пригніченість, бо подумки вони залишаються з рідною землею.
«Так, ми знаходимося на одній планеті, і ніби земля рідна кругом. Але українська земля — вона має дихання. І, перебуваючи тут, ми відчуваємо це дихання. Це дихання наших людей, наших прабабусь та прадідусів, які так могутньо відстоювали волю і перемогу нашого народу. Тому люди, які приїхали, вони ніби не можуть відчути тут землю під ногами та опору. Адже фізично ми знаходимося тут, а душею — в Україні. І це дуже непросто… Легко робити на рідній землі, де є родина, підтримка, багато знайомих, багато сили. А приїхавши сюди, люди ніби забули про ту силу і ту енергію, яка насправді є в душі, але через переживання вона ніби заснула… Наше спільне завдання — пробудитися і бути активними… І кожен з нас на своєму місці має бути сконцентрованим, зібраним та пробудженим, щоб відчувати: де я зараз знаходжуся, що роблю і що я можу зробити для того, щоб принести добро».
Серед українців, які відвідують Центр психологічної підтримки, люди різних професій — лікарі, вчителі, спортсмени, бухгалтери. І одна із першочергових задач для них — знайти себе у Канаді саме в професійному полі.
«Кожна людина, яка приїхала сюди, має величезне професійне підґрунтя. Дуже важливо бути потрібним у професії, саме тут, у Канаді, знайти саме ту ланку, де не буде вигорання або емоційного спустошення. Мене ці люди дуже надихають та радують своєю справжністю, коли вони кажуть чесно про те, де вони радіють, а де вони плачуть. Тому що тільки в справжності ми можемо знайти вихід, а не загубитися. Люди, які в моїй групі, не дезорієнтують інших, тому що, коли вони кажуть чесно, як є, цим самим допомагають іншим людям приймати себе в різних станах. А прийнявши себе в різних психоемоційних станах ми можемо бути сильними. Тому що, коли ми не приймаємо себе і боремося з собою, ми втрачаємо енергію. А ми не маємо права зараз втрачати енергію, як ті солдати, які зараз в окопах. Їм важко, вони також не мають права робити неправильні дії і не дозволяють собі такої розкоші на помилку, бо розуміють, що від них залежить життя інших людей».
На думку Алли Куриленко, енергія та сила як ніколи, необхідна українцям саме зараз, під час війни. Бо саме сильна людина може допомогти та підтримати тих, кому важко.
«Кожна людина, яка відчуває силу хоч трішечки допомогти, поділитися з тими, кому важко, або взяти під опіку хоча б одну сім’ю, яка залишилась в Україні, фінансову, духовну, будь-яку опіку, то я впевнена, що ця величезна підтримка, єдність, допоможе тому, щоб наша держава була однією з найкращих у світі».
З краплин складається океан. Так і українська перемога складається із дій кожної окремої людини — військового, який боронить країну на передовій, лікаря, який рятує життя військовим та цивільним, рятувальника, який гасить пожежі після обстрілів та визволяє людей з-під завалів, волонтера, який за покликом серця допомагає всім, хто того потребує, бізнесмена, який власним коштом купляє спорядження для армії та годує людей. І якщо вам спаде на думку: що я можу зробити наодинці, то згадайте тендітну жінку, яка співала українські пісні під канадським Сі-Ен-Тауером, протягнувши руку допомоги через океан до рідної України.
Анжеліка Даниленко, для NEWS7
Відео